пʼятницю, 27 квітня 2018 р.

Вічні питання української соціології

Народ навкруги перелякано дивується популярності Тимошенко, Рабіновича і, особливо, Зеленського. Як таке може бути??? - чую розпачливі зойки від знайомих і рідних.
Я не дивуюсь.
Узимку 2002 року зайшов я провідати знайомого у представництво однієї солідної іноземної компанії. Головний офіс у Швейцарії, заводи по всьому світу, працівники - доктори та кандидати хімічних наук, вільне володіння щонайменше англійською, стажування за кордоном... Вони вже не здавались мені інопланетянами, йшов вже другий рік, як я покинув пошарпаний виробничий цех на Окружній дорозі та педантично напівп'яний після обіду робітничий персонал. Я знову носив піджака і згадав, як зав'язувати краватку, - але люди з таких офісів мені здавались більш обізнаними та розумними.
У когось був день народження, мене запросили за стіл. Світські розмови, те-се... Дійшли і до теми виборів, що мали відбутись навесні. Ющенко, Тимошенко - до них були прихильні практично всі. Крім одного.
- А я буду за Вітренко голосувати! - рішуче заявив малознайомий мені чоловік.
Здається, отетерів не тільки я. Колеги почали переконувати - як можна, це ж комуняка, гірша за Симоненка. Але цей найманець капіталізму стояв на своєму.
- А мені подобається, як вона скандали влаштовує!
На наше щастя, Вітренко і її партія у парламент не пройшла. А я остаточно зрозумів, що рівень освіти і доходів не визначає виборчі симпатії. І обрання Януковича мене не здивувало. (Цікаво, той чолов'яга за нього голосував?) А от Революція Гідності - вразила. У 2014 мені навіть ненадовго здалося, що у більшої частини мого найрозумнішого у світі народу нарешті ввімкнулися мізки.
Тому я не дивуюсь результатам опитувань.
Просто інколи жалкую за змарнованим часом.