четвер, 9 травня 2013 р.

Просто професійне свято...

Я один з тих, хто спілкувався з ветеранами війни. Ба більше, я син ветерана війни. Мій батько, дванадцятирічний хлопець, кілька днів підводою возив снаряди до артилерійської батареї під час боїв. Потім совєцька (чи ще червона?) армія пішла далі на захід, наостанок прихопивши приховані від німецьких окупантів мізерні запаси хлібу та картоплі. На закиди селян - мовляв, навіть німці не забирали харчі дощенту! - відповідали: - то німці, а ми червона армія!
Добре, хоч залишили довідку про мешканців, що були задіяні у зоні бойових дій.
Батько згадав про це вже на початку 90-х, коли пішов на пенсію. Тоді і став ветераном, трохи ніяково пояснюючи, що часи важкі, а так якісь пільги - менше платити за газ та телефон. Він не дожив до дня, коли Литвин став учасником бойових дій, і отримав такі самі пільги...
Батько ніколи особливо не святкував День Перемоги, як і повноцінний ветеран війни - мій дід.
Та й коли було святкувати? Початок травня завжди був розпалом сільгоспробіт на нашому городі, і я після відстоювання у почесній піонерській варті біля пам'ятника визволителям Первомайська (чомусь тільки у цей день його треба було від когось охороняти) мав їхати у розжареному брудному автобусі до дідового села, де на мене чекала лопата та інший городній реманент...
Мої родичі, справжні учасники та свідки війни, не святкували 9 травня так, як того бажала партія і уряд під мудрим керівництвом. Могли раптом розповісти якусь історію - про бабусиного брата, що згорів у танку десь під Курськом. Або про дідового брата, що загинув від бомби, скинутої на село червонозоряним літаком. Про те, як німецький солдат мало не застрелив мою бабцю у 1944 під час відступу, переплутавши з молодицею, до якої марно залицявся у 1941 під час наступу, а інший німецький солдат зупинив вбивство, ставши перед дулом гвинтівки. Чи як бабусину сестру мало не вбив совєцький розвідник, переодягнений у німецьку форму, бо відмовлялася зарізати і зварити для нього останню курку...
Вони сприймали війну як жах, який пощастило пережити, і гучний совєцький офіціоз святкування сприймали якось відсторонено. І частіше казали "коли війна закінчилась", ніж "коли ми перемогли". А проводжаючи до лав армії синів і онуків з плачем благали когось - "тільки би не було війни!!!"
Серед моїх родичів нема професійних військових. Солдатські мундири давно згнили, казкова совєцька країна у свій час не подарувала блискучих цяцьок, аби що було начепити на старенький одяг. Їм нема чим красуватись сьогодні.
Вони просто вижили у найжахливішій в історії людства війні - тому у цей день я вітаю їх з її закінченням.
Замість них під камерами красуються інші.
Переважно - значно молодші, і все більше - непристойно молодші.
З великими зірками на золотих погонах.
З купою орденів і медалей на грудях.
Радісні та щасливі.
Я не бачу суму та туги в їх очах.
Мабуть, тому що у них сьогодні просто чергове професійне свято.