Патріотизм і прагматизм. Від Сірка до Білого.

  Авторство широко цитованого на Майдані вислову “Рабів до раю не пускають” приписують Івану Сірку, козацькомуполковнику і отаману Запорізької Січі, який відмовився підписувати переяславські угоди та присягати московському царю.

  Але є у його біографії і не дуже патріотичні епізоди. У 1659 році, після розгрому московського війська під Конотопом, коли Москва панічно готувалася до навали гетьмана Виговського, кошовий війська Запорізького Сірко раптово(історики вважають, що не без підказки агентів Москви) згадав про свою ненависть до споконвічних ворогів православ'я — татар, і погромив їх кочев'я на півдні України. Після чого пішов рішучим походом — ні, не ханський Бахчисарай — на гетьманський Чигирин.
  Вишукана логіка...
  Татари, союзники Виговського, замість воювати з московитами, кинулись захищати свої родини — грабуючи по дорозі додому українські села. Виговський, замість добивати залишки ворожого війська, що заперлись у Гадячі, пішов захищати Чигирин, потім відступав аж до Польщі, втратив гетьманство, а за кілька років і життя. Православ'я було захищене, Москва вціліла.
  Наступний, 1660-й, рік більшість істориків вважає початком Руїни в Україні.
Безумовно, на погляд справжнього патріота України чи то XVII, чи то XXI сторіччя, постать Сірка більш приваблива, ніж фігура Виговського.
  Перший — патріот, рубака, безсрібник і характерник. Діяв завжди за переконаннями, без огляду на обставини і можливінаслідки.
  Другий — дипломат, юрист, інтриган, багатій. Чи були у нього взагалі переконання? Він, на відміну від Сірка, підписав угоду 1654-го року, і царю Олексію присягнув. І за кілька років розніс вщент царське військо. І жорстко придушував незадоволення простого козацтва. І, врешті решт, майже добився для України рівноправ'я у складі Речі Посполитої.
  Але гостра шабля кошового отамана раптово рубанула по, як зараз кажуть, дорожній карті до Європи.
  Не вперше, і не востаннє за нашу історію.
  Маленька Естонія, яка ніколи не мала державності, у 1918 пішла на протиприродний союз з царським генералом Юденичем — і врятувалась від червоної російської навали. Не набагато більша Фінляндія, яка до 1918 була колонією то шведів, то росіян, не вцуралась призначити російського монархіста, шведа Манергейма головнокомандувачемщойно створеної армії — і відбилась від російської навали.
  Тим часом, соціалістична за складом і духом, Центральна Рада у Києві сперечалась, чи не занадто порушить заповіти Маркса та Енгельса створення регулярної армії замість суцільного озброєння народу. Врешті решт, поборники українського соціалізму вирішили, що зброя у посполитого люду вже є, кожен свою хату захистити здатен, отож у великій регулярній армії потреби нема.
  Наслідки відомі.
  Так, методом Нестора Махно — вдень сіємо гречку, вночі дістаємо обріза з-під стріхи - ми будемо пишатись довіку, тільки довести країну до практичного застосування зараз означає: мільйони біженців і мільйони смертей від голоду. Бо переважна більшість українців вміє вирощувати картоплю лишень теоретично, АК-47 бачили хіба що на гербі Мозамбіку, а нащадки фахівців з організації національно-визвольних рухів і всесвітніх революцій вже не тільки нависають понад нашими кордонами — вони вже і на нашій території.
  Тим, хто хизується бронежилетами у центрі Києва, знається на тактиці революцій, методах боротьби з бронетехнікою на вулицях міст і характеристиках нарізної зброї, і від того вважає себе Че Геварою і Наполеоном одночасно, варто було б вивчити досвід країн, які пережили революції та громадянські війни - без територіальних втрат обійшлись хіба що ті, що розташовані на островах чи у пустелі. Але Україна - не Лівія, у якої відсутні агресивні сусіди, а видобуток нафти відновити значно легше, ніж оживити залишки української економіки.

  Олександра Музичка, більш відомого як Сашка Білого, напевно, зарахують до Небесної Сотні.
  Але коли я чую його ім'я, згадую не тих, хто загинув просто на моїх очах на Інститутській.
  Я згадую Івана Сірка.