Затрашнє голосування - у порівнянні з пожежею 1988-го року

У 1988-му я працював на Шосткінському заводі хімреактивів. Ці півроку дали мені багато - не у сенсі грошових доходів, про це іншим разом. Серед іншого - я навчився зберігати спокій у критичних обставинах.
Отже, цехову "п'ятихвилинку" на початку робочого дня перервав істеричний жіночий зойк за дверима "Пожежа! Горимо!!! Аааааа!!!!!"
Це була апаратниця 1-ї дільниці. Еліта шостого цеху - начальник цеху, майстри дільниць, механік цеху, всі з вищою освітою - миттєво кинулись гасити вогонь.
Приміщення дільниці було заповнено димом, але вогню було не видно. Кинулись зупиняти роботу у сусідніх приміщеннях, відправляти пролетаріїв на позаплановий перекур, розмотувати пожежні рукави, приєднувати до гідрантів... Механік взяв у руки брандспойт, я відкрив кран - і струмені води вдарили з дірявого, як авоська, шлангу на всі боки.
До брандспойту дійшло не більше, ніж виходить з сучасного кавового автомату.
Ми відкрили 10 пожежних ящиків, ми перевірили всі десять рукавів, які там чекали свого головного дня. Ми знайшли тільки один, який виливав у коридор менше, ніж доставляв до брандспойту - так я дізнався про справжній стан інфраструктури на типовому совєцькому підприємстві, але про це іншим разом.
Пожежу ми загасили ще до того, як прибула заводська пожежна машина.

Звісно, нам треба було знайти справний пожежний рукав - новий, жодного разу не бувший у використанні, бажано імпортний, до чистого брезенту якого гарантовано не торкалась брудна рука. Мабуть, варто було піти до сусіднього цеху, запитати у редакції заводської многотиражки (пробачте, це метафора або алюзія, газети у заводу не було), звернутись до громадськості...
Але у нас зайнялась пожежа, і нам потрібна була вода просто зараз.
Ми шукали хоч щось ладне у купі мотлоху.

Я проголосую завтра за Пороха, бо у його біографії, у переліку його справ. набагато менше дірок і чорних плям, ніж у будь-кого з конкурентів.
І він насправді вміє гасити пожежі.

Насправді все дуже погано

Хочеться писати маніфест. Згадую вже писав, наприкинці сімдесятих, щойно отримавши  чергову дозу "Історії нового часу" у вигляді "Маніфесту Комуністічєской партії".
Додавши до трапившихся після сконання всіх класиків студентські бунти 1968 року (про які у кінці 1970-х "Ровєснік" доповідав
Підтримка (поки що віртуальна) клоуна на президентських виборах нагадує мені початок Майдану. Тоді уся шушера (як виявилось згодом) - Найєм, Соболєв, якийсь колишній мусар з гітарою - розмахували ручками у білих рукавичках і волали "нє-нє-нє-нє, у нас майдан без політиків, вони себе зганьбили, їм не місце поруч з нами".
Закінчилось відомо чим - кийки, кров і йолка.
Характерно, що нікого з цих, у білих рукавичках, зранку, 30-го листопада, у Михайлівському соборі та поруч не було. Вони відпочивали після урочистого закриття свого майданчику.
А кількох опозиційних нардепів - бачив.
Характерно, що звинувачування у побитті студентів риги також переводили на опозиційних політиків - "підставили дітей під кийки".
Не схоже, ні?
"Нам не потрібні старі політики, ми хочемо новенького, чистенького, бідненького, незганьбленого політикою президента".
Тільки приготуйтесь отримати снаряди замість кийків і триколор замість йолки.